archeologia 054 HBR 2«Чорні археологи» – безсмертні? Як подолати проблему нелегальних копачів

В Україні на одного археолога припадає тисяча скарбошукачів (тих, кого часто, хоч і не зовсім коректно називають «чорними археологами»). Проблему скарбошукацтва наразі не вдалося розв’язати в жодній країні, незалежно від рівня життя людей чи від якості й ефективності законодавства. Зрештою, археологія виросла зі скарбошукацтва, нагадують дослідники підземних скарбів. Однак цивілізовані країни розуміють, що треба намагатися врятувати якомога більше артефактів, які можуть розповісти правду про історію. Натомість в Україні ситуація складна й драматична на різних рівнях. Про законодавчі колізії, пов’язані зі скарбошукацтвом, про вигадливість нелегальних копачів та фактичну безпорадність і бездіяльність держави — у розмові з заступником директора НДЦ «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України Тарасом МИЛЯНОМ. 

— За чим насамперед полюють скарбошукачі?  

   — Найцінніші для них — вироби зі срібла, золота, давні монети, тому шукають скарби передусім на місцях колишніх корчем, хуторів. Але речей, прихованих у землі, дуже багато. Практично кожна історична епоха залишила у ній свій слід. Тому спектр виявлених знахідок надзвичайно широкий. Відповідно, знаходять енколпіони, монети та інші артефакти з середньовіччя — періоду становлення княжих держав (X — XIII ст.). Цікавить копачів багатий на метал (особливо на монети, фібули, прикраси) римський період. З епохи палеометалів цінними є вироби з бронзи та міді. 

— А потім знахідки з’являються на аукціонах, у приватних колекціях… 

   — Так, їх можна придбати на інтернет-аукціонах, у профільних групах, на закритих форумах, в антикварних крамницях... І таких лотів на аукціонах — тисячі, навіть десятки тисяч. Чимало з них у доброму стані, часто вкриті патиною, що засвідчує їхній давній вік. Не поруйновані, не потерті, не поламані. Потім нелегальні об’єкти археологічної спадщини потрапляють у приватні колекції. У Польщі досі зі скандалом експонують колекцію «Платар», що належить Сергієві Таруті та Сергієві Платонову (а 22 грудня у приміщенні Палацу Потоцьких у Львові відкриють виставку трипільської культури «Золоті легенди України», яку привозить музей «Платар». — Ред.). 

— З одного боку, колекціонувати археологічні знахідки українські закони не дозволяють. З другого — нумізмати, наприклад, мають цілком легальний статус колекціонерів, і збирають монети різного часу… 

   — Ситуація справді дуалістична. Офіційно археологічні знахідки — власність держави, їх треба передавати до Музейного фонду України. Щодо нумізматичних артефактів, то ні для кого не є секретом походження давніх монет (статерів, римських динарів). Про них не можна сказати, що бабця в куферку притримала і потім подарувала нащадкам. Але від часу виявлення до потрапляння в колекцію монета може пройти кілька ланок (скарбошукач, скупник, магазин, представник колекціонера чи сам колекціонер), і  підтвердити, що це археологічний здобуток, дуже важко, фактично, нереально. 

— Скарбошукачів цікавить тільки метал? 

   — Насамперед вони орієнтовані на метал, бо його найлегше виявити з допомогою металодетекторів. Але є й колекціонери, які збирають кераміку, скло, дехто навіть вироби з кременю. Один з наших президентів (Віктор Ющенко. — Ред.) відомий як колекціонер трипільської кераміки. Чимало трипільських поселень, у силу такого зацікавлення, по-грабіжницьки розкопали і розкопують далі, отримана звідти кераміка, статуетки, рідкісні моделі жител потрапляють у приватні колекції, їх виставляють на різноманітних інтернет-аукціонах. Багато такої кераміки в колекції «Платар».

— У чому найбільша шкода, якої через скарбошукачів зазнає наука?

   — Унаслідок діяльності скарбошукачів втрачаємо цінну історичну інформацію. Частина металевих речей  (монети, фібули, бронзові серпи, мечі тощо) полегшує наукову атрибуцію археологічної пам’ятки та датування, визначення культурної належності пам’яток. Якщо таких матеріалів, які є т. зв. хронологічними індикаторами, нема, це спонукає до додаткових досліджень — розкриття більшої площі, проведення додаткових фізичних і хімічних аналізів, а отже, потрібні додаткові кошти й зусилля, а також людський ресурс. Навіть якщо правильно визначили хронологію, можливі хибні наукові висновки. Наприклад, коли не знайдено металевих виробів, то це іноді наштовхує дослідників на припущення, що в той час у цьому регіоні не було металу, відповідно, не існувало тих чи інших зв’язків між регіонами, етнічні процеси розвивались у невідомому керунку та ін. 

— Які заходи можуть хоча б частково поліпшити ситуацію з нелегальними знахідками? 

   — Ми завжди думали, що існує можливість розв’язати цю проблему. Велика Британія затвердила законодавство, за яким науковці й скарбошукачі досягнули домовленості про спільні дії у виявленні й опрацюванні знахідок. І ми дуже вірили в дієвість цих заходів. Однак кілька місяців тому у Варшаві під час археологічної конференції відомий англійський дослідник Пол Бальфорд сказав, що відтоді, як діє програма порозуміння між скарбошукачами, державою і науковцями, фактично жодних зрушень у науці не було зроблено. Ніхто на ці джерела не покликається, ніхто їх нормально обробити не може, здебільшого відразу речі продають з аукціонів, бо є дозвіл держави. За угодою, скарбошукачі надають знахідки, точні місця локації, офіційний археолог виїжджає і встановлює факт. Але це стосується тільки знахідок золота і срібла, дорогоцінних виробів. Скарбів знайшли багато, цікавих, показових речей, але ці «цяцьки» для археології не завжди мають вирішальне значення. Для музеїв вони цікаві як експонати, але не дають уявлення про повний науковий контекст. Тобто законодавство не до кінця опрацьоване. Чорні метали, кераміку не обліковують. Тобто атрибутивні речі забирають, а масовий матеріал залишається не опрацьований. 

   Британські статистики підрахували: один скарбошукач раз на 10 років має шанс знайти один скарб вартістю мінімум сто тисяч фунтів. Ця інформація започаткувала бум скарбошукацтва, санкціонований державою. І це в країнах, де прожитковий рівень досить високий. В Україні є законодавство, яким передбачено адміністративну й кримінальну відповідальність за нелегальні роботи на пам’ятках археології, але реального механізму його впровадження нема. 

   Була пропозиція запровадити реєстрацію металодетекторів. Однак ці заходи могли б подолати хіба що незначний відсоток проблеми. Ще один шанс: коли землю переведуть у приватну власність, треба зобов’язати господарів, на чиїй ділянці розміщена пам’ятка археології, підписати охоронний договір, і тоді вони теж відповідатимуть за її збереження. А отже, будуть співучасниками дій скарбошукача на їхній землі. 

— Копати заборонено тільки на території пам’яток археології?

   — Так, і з цим пов’язана серйозна проблема. На Львівщині, для прикладу, сьогодні зареєстровано 511 пам’яток археології, з них 14 національного значення. За останні роки в рамках проекту «Археологічний кадастр Львівської області» дослідники нашої установи виявили близько 3 тисячі пам’яток. Ми зробили спробу частину з них зареєструвати, але документи досі лежать у Києві. Таким чином, навіть якщо поліція застане людину, яка працює з металодетектором на пам’ятці археології, важко буде виставити звинувачення в руйнуванні, оскільки пам’ятку не внесено до реєстру і з погляду бюрократії її не існує. Крім того, з зареєстрованих пам’яток жодна не має чітко встановлених меж, що ускладнює їхню ідентифікацію на місцевості. А описи із 60-70-х рр. ХХ ст. «200 метрів на північ від села» унеможливлюють таку ідентифікацію, бо на якому саме горбі ця пам’ятка, невідомо, адже село відтоді значно розбудувалося. Деякі пам’ятки внесено в реєстр двічі-тричі, а отже, фактично їх ще менше. 

— Як скарбошукачі дізнаються, де варто копати? 

   — У недавньому минулому, коли металодетектори були лише в уяві, такі особи здобували певну теоретичну підготовку, збирали карти, свідчення, читали книжки. Така методика діє досі. Серйозні скарбошукачі відстежують археологічні публікації, збирають картографічний матеріал, і не тільки в Україні, а й давні мапи території України з Відня, Варшави, і за ними визначають об’єкти свого зацікавлення.  Однак тепер дуже багато місць зі знахідками виявляють аматори. Одна з останніх тенденцій — збираються команди, обирають регіон і прочісують усе на своєму шляху: орні поля, луки. Як грибник виходить по гриби, так вони — по скарби.  

— Ви користуєтеся металодетекторами?

   — Археологи — єдині, хто зобов’язаний брати дозвіл на користування металодетекторами! Маємо подати низку документів, вказати серію, номер, марку пристрою, зазначити, на якій саме території будемо його використовувати.

— Іноді поцуплене повертають, як-от унікальний меч епохи вікінгів, що його вилучили на російсько-естонському кордоні і в травні цього року повернули Україні. В який спосіб ідентифікували українське походження знахідки? 

   — Навколо цієї історії є багато легенд і версій. Наскільки я розумію, особа, яка перевозила меч, зізналася естонським митникам, що знахідка походить з України. Точніше — з Бродівського району на Львівщині (до речі, дуже унікальний район, з останніх речей там знайшли римський обладунок, який продають з аукціону). Оскільки «Рятівна археологічна служба» має офіційний документ на проведення розвідкових робіт на території Львівської області, ми на звернення Служби безпеки України виїжджали туди, де, зі слів підозрюваного, він знайшов меч. Звісно, місце, яке попередньо позначили слідчі, не підтвердилося. Мабуть, підозрюваний уникатиме вказувати координати знахідки, а стверджуватиме, що відшукав її на полях битв — у такому разі менша відповідальність. 

   Скарбошукачі нерідко намагаються легалізувати свої роботи, формують громадську думку, що їхня діяльність — корисна, бо держава не фінансує науки, а вони допомагають. Цікавий кількарічний приклад від колег із Вінницької області. Знайдений скарб зі ста срібних талерів скарбошукачі принесли в музей на оцінку. Тоді передали монети музею, але вже цілком інші монети — найцінніші замінили малоцінними. Натомість собі залишили скарб разом з офіційною оцінкою. 

Розмовляла Наталя ДУДКО, газета «Ратуша»